Суспільство і Держава

Суспільство з обмеженими можливостями

Суспільство з обмеженими можливостями

01.12.2015

Зростає кількість людей з інвалідністю, або, як їх називають, «людей з обмеженими можливостями», хоча, насправді, вони є просто людьми з особливими потребами.

Це зумовлено загальною соціально-економічною ситуацією, зниженням рівня життя та екологічної культури, незадовільним станом системи охорони здоров’я та умов праці, наявністю різноманітних катаклізмів – природних, екологічних, воєнних.

А чи не дивує вас те, що все вищеперераховане, окрім непередбачених сюрпризів матінки-природи, спричинили люди? Причому ці люди здорові, активні, свідомі! Відверто кажучи, мене такий стан справ лякає. Бо, якщо задуматись, то інвалідність – це наслідок діяльності не інвалідів!!! Це звучить досить парадоксально, однак, є правдою…

Громадськість досі вважає, що про інвалідів повинна турбуватися держава. Проте вона не запобігає появі людей з інвалідністю. Ми маємо розуміти, що здоров’я наших майбутніх дітей, онуків – лише в наших з вами руках, і ніхто нам нічого не винен. І від нас залежить, чи збільшиться через 5-10 років кількість інвалідів в Україні, чи навпаки, їх поменшає.

А держава переймається лише пасивною політикою – так би мовити, подоланням наслідків: пільги, державні пенсії, можливість працювати на спеціалізованих підприємствах організацій інвалідів тощо. Люди з особливими потребами досі позбавлені доступу до багатьох благ нарівні зі здоровими людьми. Вони досі стикаються зі зневагою та байдужістю суспільства.

Зараз дуже модно говорити про те, що інвалідам потрібні нові закони, реформи, інфраструктура на кшталт пандусів. Але чи можливо за допомогою якихось політичних ініціатив змінити ставлення самих українців (їх сусідів, однокласників, колег, подекуди навіть родичів)? Ми нічого не знаємо про життя людей з особливими потребами та їх близьких. Це непроста тема, однак, дуже актуальна.

То який же потрібно прийняти закон, щоб людина поважала людину? Щоб подала руку в транспорті, щоби привітно посміхалась при зустрічі, а не відводила зневажливо погляд? Соціальних реформ тут буде недостатньо… Потрібна реформа свідомості. Ми маємо зрозуміти, що насправді інваліди – це люди з особливими потребами, а не з обмеженими можливостями!

Погодьтеся, що обмежені можливості в тієї людини, яка має ноги, проте проводить весь свій вільний час на дивані, перед телевізором. Має руки та жодного разу нічого путнього ними не робила. Є люди, які слухають, та не чують. Дивляться, проте не бачать. Ось ці духовні вади – це найстрашніше! Бо це така хвороба, з якою не зможе впоратися жоден лікар. За відсутності ноги можна, принаймні, розраховувати на протез. А за відсутності душі – нема на що розраховувати…

Також дуже прошу: будь ласка, зверніть увагу не тільки на людей з особливими потребами, але й на їх близьких. Щоразу, як я бачу жінку, яка везе дорослого сина в інвалідному візку, а її очі сповнені такої палкої любові, я розумію – вона не просто Мати. Вона – Берегиня. Шануйте цих людей. Усі вони живуть не так, як прийнято загалом в суспільстві. А чи не змінити нам ці правила? Хочу, щоб люди з особливими потребами та їх близькі жили комфортно в нашому суспільстві, а не доводили своє право на існування.