– Світланко, давай вип‘ємо пива!
– Я ж за кермом!
– Та й мені вже не можна... А ми просто замовимо пиво – най воно стоїть, а ми посидимо, поговоримо про своє ...
Як же мені його не вистачає!!! І того всього «свого» переслухати-переговорити було не можливо!

Остання наша розмова пам’ятається ніби вчора. Це було 30 листопада 2017 року. Пізній вечір.
– Світланко, а в тебе ще є місце на участь в новорічній виставці для одної майстрині? У неї скрутні обставини і треба якось допомогти. Вона робить красиві новорічні іграшки.
– Звісно, є! - А сама розумію, що жодної вільної гілочки на ялинках, жодної полички у вітринах вже немає! - Звісно, є, пане Олексійчику!
– Дякую. Вона зателефонує тобі. Скаже, що від мене. Прощай, Світланко! Бережи себе!
– Всього найкращого, пане Олексію! Дякую за все!

Вся розмова - 2 хвилини. Але кожне слово пам‘ятаю так, ніби щойно поклала слухавку...

2 грудня – відкриття виставки.
4 грудня – його не стало. Я досі не можу видалити його номер і нагадування про день народження.

Мене більш ніхто так лагідно не кличе Світланкою як мій Доля)